Історія села Будилка

Відомі особистості села Будилка та сіл Будильської сільради

Як відомо, село Будилка засновано в 30-х роках 17-го століття на річці Будиловці. Проте сліди проживання людей на території Будилки іще в часи пізнього палеоліту та неоліту підтверджені давніми знахідками, виявленими при торфорозробках. Річка Будиловка та поселення на ній згадується в книзі «Составъ Зубцовскаго и Ржевскаго дворянства по десятнямъ 17 века», в обробці члена Тверської вченої архівної комісії В.Н.Сторожева, яка видана в друкарні Тверського Губернського правління у 1891 році. Як бачимо, коріння будильської історії дуже давнє і розгалужене. Сьогодні мало хто здогадується, що в назві «Будилка» звучить поетичне відлуння від слова «будитися», тобто виникати, з’являтися, поставати.

Гнат Гриценко:

навічно зачислений у списки безсмертних

Герой Радянського Союзу Гнат Кузь­мич Гриценко (1905-1943) народився у бідній будильській селянській родині. У рідному селі закінчив початкову школу. Через нестатки у 1923 році влаштувався пра­цювати на харківському паровозобу­дівному заводі (тепер завод імені Мали­шева). У серпні 1943-го був призваний в ряди діючої армії. Воював на Воро­незькому та 1-му Українському фронтах.

Звання Героя Радянського Союзу рядовий 2-го батальйону 569-го стрі­лецького полку 161-ї СД Гнат Гриценко отримав за героїзм і самовідданість, які він виявив у бою з окупантами при за­хопленні плацдарму на правому березі Дніпра. Відповідний Указ Президії Вер­ховної Ради СРСР вийшов 23 жовтня 1943 року.

В бою на плацдармі воїн зазнав тяжкого поранення. 10 листопада Герой Радянського Союзу Гнат Гриценко помер у військовому госпіталі. Похований у Києві.

Письменник Євген Васильченко іще в 1970-х написав «Пісню про Гната Гриценка». Ось її приспів:

Плакала мати старенька,

Вільно котився Дніпро.

В пам’яті вічно Гриценко –

Воїн з Будилки, Герой.

На легендарному Байконурі: Тихін Величко

Тихін Мокійович Величко на­родився в 1926 році в селі Будилка Лебединського району Сумської області. У роки війни – трюмний моторист мінного тральщика. Зго­дом закінчив Омське танково-тех­нічне училище та Військово-інже­нерну орденів Леніна і Суворова академію в Москві. 15 років служив на посаді інженера-випробувача головних частин ракет на космодромі Байконур. Полковник, інвалід війни 1-ї групи. Ветеран космодрому Бай­конур. Пенсіонер. Відомо, що пере­буваючи на заслуженому відпочинку, проживає у Черкасах. На жаль, уста­новити контакт з ним, або з його родичами нам поки що не вдалося, тож не маємо і його фото.

«Анатолій Таран – «українська душа в сірій шинелі»

– так його у свій час називав класик нашої літератури Олесь Гончар

Наш земляк Анатолій Васи­льович Таран – один з найяск­равіших поетів нашого краю радянського періоду. Корені родоводу Таранів походять із хутора Березів Яр, що адмі­ністративно відносився до М.Бобрицької сільради, де колись проживала його чис­ленна рідня. В одному з віршів він писав про це:

І звався хутір наш – Березів Яр.

Зрубали німці на хрести берези…

Він народився 5 липня 1940 року в селі Миропілля Красно­пільського району Сумської області в сім’ї службовця. Проте невдовзі його сім’я переїхала до Будилки, де й минули його повоєнні дитячі та шкільні роки. Друкуватися почав із се­редини 50-х років у районній газеті. По закінченні школи вступив на факультет журналістики Львівського Вищого війсь­ково-політичного училища Радянської Армії і Військово-Морського Флоту, який закінчив у 1964 році. Служив в армії на посадах кореспондента різних дивізійних, армійських та окружних газет. У відставку він вийшов у званні підполковника. Опісля працював у газеті «Вечірній Київ», видавав інформаційний листок «Оболонь». 21 березня 1995 року журналіста знайшли мертвим на одному зі столичних пустищ. Його загибель, несподівана і загадкова, у тих, лихих 90-х роках, для багатьох стала шоком. Він був патріотом України і чесною людиною, тож багато хто і досі не знає, чи причиною його смерті став просто звичайний бандитський ніж, чи столичні кримінальні ділки, які тоді починали «дерибанити» Київ і не могли стерпіти безкомпромісних публікацій Марка Тваня (псевдонім Анатолія Тарана), чи це були політичні квити, чи, може, до цього його призвело якесь журналістське роз­слідування.

Перша збірка Анатолія Тарана під назвою «Я – мільярдер» вийшла 1963 року. Затим побачили світ поетичні книги «Реальність», «Ранкова шибка», «Аеродром», «Квіти вогню», «Невтрачена мить», «Солдатське поле», «Думи джерел» та ряд інших. Він зробив ряд літературних записів повістей С. Сєрих «Бессмертный батальон», О. Молодчого – «Самолеты уходят в ночь», І. Рогачевського «Сквозь огненные штормы». У співдружності з композитором і співаком Ігорем Якубовським ним написана низка пісень і романсів («Журавлі», «Вечорова паризька зоря»,«Спогад про дощ», «Вітаю Вас, Білесенька княжна» та інші).

Анатолій Таран став членом Спілки письменників СРСР у 1968-му у 28-річному віці.

Він ніколи не забував земляків, слідкував за паростками молодих талантів. Їхні добірки віршів в кінці вісімдесятих та на початку дев’яностих при його сприянні регулярно з’являлися на шпальтах столичних газет.

Похований на Байковому кладовищі.

Євген Васильченко: український байкар, як кров і плоть свого народу

Народився Євген Дмитрович Ва­сильченко 7 листопада 1930 року в селі Верхосулка Білопільського району в робітничій родині. Після закінчення місцевої семирічки всту­пив до Бакинського військово-морсь­кого училища, але в 1949 році був виключений із училища за на­писані ним «крамольно-сатиричні» вірші-байки на училищні сол­да­фонські порядки. Як розповідав Євген Дмитрович, додому він тоді добирався в чому прийшлося, бо навіть старі казенні черевики в нього відібрали. Після цього він одразу вступає до Лебединського учитель­ського інституту, який закінчує в 1951 році, і по розподілу їде вчителювати на Івано-Франківщину. Тут він упер­ше починає друкувати свої гумо­ристичні твори.

Повернувшись на Сумщину, з 1957-го по 1989-ий роки Євген Васильченко працює вчителем Будильської середньої школи, заочно навчаючись на фізико-математичному факультеті Сумського педінституту ім. А.С. Макаренка. У ці роки відбулося становлення його не тільки як талановитого педагога, а й як талановитого письменника. Він є автором більше двадцяти книг, серед яких збірки байок: «Ой лопнув обруч» (1976), «Гоп, мої гречаники» (1984), «Баранячий фасад» (1989), «Вовчий розгул» (1998), «Тоталітарні вітри» (2004), «Чужа арифметика» (2004), «Ой під вишнею» (2006), Наваждение» (2007); романів «Кінець привида» (2005), «Сузір’я жертовника» (2007), трилогії «Фіолетова фея» (2009), «Криза моралі» (2009», «Грішники» (2010) та інших.

Євген Васильченко – лауреат премії ім. Леоніда Глібова. Член Спілки письменників України з 1981 року. Відомий він також як самобутній художник.

Леонід Никоненко: відомий актор і драматург

Леонід Максимович Никонен­ко народився 24 січня 1929 року в Будилці у селянській родині. Успішно закінчив місцеву серед­ню школу та вступив до Сумського педагогічного інституту. По його закінченню була армійська служ­ба в Прибайкаллі. Саме на той час і припадають активні проби пера: він писав замальовки та нариси про армійські будні, про своїх друзів і друкував їх в армійській та дивізійній газетах.

Після служби в армії Леонід закінчив Харківський театральний інститут, після чого по направленню прибуває до Криму, де тридцять п’ять років працював актором Кримського українського театру драми та музичної комедії. Зіграв більше ста ролей різного плану, представляв на сцені відомих героїв   з творів української   класики, а також сучасних драматургів. Згодом і сам став створювати п’єси, постановки яких і досі здійснюються на різних сценах театрів України. Проживає в Севастополі.

Одна з останніх п’єс, яка вийшла з-під пера драматурга - це трагікомедія з гостро сатиричним спрямуванням «Чмо». Назва твору запозичена з блатного жаргону. Так у в’язницях називають розчавлених нелюдськими обставинами і змушених, потерпаючи, прилагоджуватись до цих обставин. Складність і жорстокість сьогодення по-своєму розчленувала соціально і морально суспільство. Одні сягнули розкошів, а іншим, або продавати лахміття, свої злиденні недоноски, або опинитися на смітниках, біля помийниць, ставши бездомними беззахисними бомжами. У такій «шкуродерні» опинилася творча інтелігенція та діячі культури. Трагізм цього прошарку суспільства і є змістом твору.

У 2002 році Леонід Никоненко видав невелику, але дуже цікаву книгу пошуків, спогадів, роздумів про рідне село. Вона так і називається: «Будилка». Автор не тільки досліджує історію рідного краю, але й з теплотою пише про своїх земляків, з якими йому довелося пережити лихоліття.   Кожне слово митця пронизане почуттям ностальгії та любові до рідного краю.

Платон Шупик:

кандидат медичних наук (1940), Заслужений лікар України (1967), професор (1968), видатний організатор охорони здоров’я України (1952–1954, 1956–1959).

Шупик Платон Лукич народився 1 грудня 1907 року в с. Будилка в сім’ї селянина. Після закінчення місцевої школи, вищу медичну освіту здобув у Харківсь­кому медичному інституті (1931).

З червня 1944 р. по березень 1952 р. очолював управління учбо­вих закладів Міністерства охорони здоров’я України. 1 березня 1952 р. призначений міністром охорони здоров’я України, а 23 червня 1954 р. переведений на посаду першого заступника міністра охорони здо­ров’я СРСР. 6 червня 1956 р. вдруге призначений міністром охорони здоров’я України і працював на цій посаді до 24 березня 1969 року.

З 1966 р. за сумісництвом очо­лював кафедру соціальної гігієни і організації охорони здоров’я Київського інституту удосконалення лікарів, в 1968 р. йому присвоєно звання професора. В 1969 р. обраний завідуючим кафедрою за конкурсом, очолював її до 1980 р., після чого ще протягом року був професором-консультантом кафедри.. Автор понад 160 праць з питань хірургії, зокрема пластичної хірургії, урології та організації охорони здоров’я.

Його ім’я присвоєно Національній медичній академії післядипломної освіти.

НА НИХ ТРИМАЄТЬСЯ СУЧАСНА МЕДИЦИНА: СЕРГІЙ ЗЮЗЬКО – КАНДИДАТ МЕДИЧНИХ НАУК (2011), СЕРЦЕВО-СУДИННИЙ ХІРУРГ ВИЩОЇ КАТЕГОРІЇ

Зюзько Сергій Анатолі­йо­вич народився 23 липня 1971 року у звичайній сіль­ській родині, яка зігріла його дитинство добротою, сер­дечністю. З ранніх літ рідні виховали в ньому працьо­витість, чесність, безмежну доброту, наполегливість.

У 1988 році закінчив Бу­дильську СШ зі срібною медаллю і вступив до Хар­ківського медичного інсти­туту на лікувальний фа­культет, який закінчив у 1994 році. Навчання в інтер­натурі проходив у хірур­гічному відділенні Харківсь­кої обласної клінічної лікар­ні, науково-дослідницькому інституті ім. академіка Амо­сова та за кордоном. Спеціалізувався за фахом «серцево-судинна хірургія». Працює лікарем серцево-судинного відділення Харківської обласної клінічної лікарні.

У 2011 році захистив кандидатську дисертацію «Особливості хірургічного лікування варикозної хвороби нижніх кінцівок, усклад­нених трофічними виразками», має патент на винахід (Пат.№64507 Україна,МПК 7 А61В17/00). Постійно друкується у періодичних спеціалізованих медичних журналах (6 статей – у ВАКівських журналах, 12 статей – у фахових). Нині він - серцево-судинний хірург вищої категорії, завідувач відділенням.

ЗНАНІ ПЕДАГОГИ: НЕЛЯ СТРЕЛЬЧЕНКО

Неля Наумівна Стрельченко народилася в Будилці 19 лютого 1941 року. По закінченні Харківського державного університету імені О. М. Горького в 1964 році, пра­цювала там протягом 16 років асистентом кафедри загальної математики, керувала педаго­гічною практикою факультету. Вперше в історії механіко-математичного факультету нею було створено курс лекцій з методики викладання мате­матики.

З 1980 по 1986 рік вона працює вчителем математики в ЗОШ № 146 м. Харкова, в якій запропонувала вести курс інфор­матики, організувала та випустила клас з поглибленим вивченням математики, за що в 1985 році була нагороджена грамотою Міністерства освіти УРСР. В 1986–1987 роках пра­цювала в ЗОШ № 89 м. Хар­кова, а в 1987–1988-му — у фізико-математичній школі № 24. З 1988 року — вчитель математики, учитель-методист Харківського фізико-математичного ліцею № 27.

З 1997 по 2011 рік Н.Н. Стрельченко була обласним коор­динатором Міжнародного математичного конкурсу «Кенгуру». З 1995 року проводить авторські семінари для вчителів м. Харкова та Харківської області. У 2011 році почала проводити в мережі Інтернет відеолекції для школярів та вчителів математики. Має нагороди та відзнаки: учитель-методист вищої категорії (1990);   відмінник освіти України (1994); Соросівський учитель (1995); Заслужений учитель України (2012);   має «Diploma di Merito» та Європейську золоту медаль (2013) в галузі математичної освіти.

Неля Наумівна Стрельченко є автором багатьох методичних розробок та низки публікацій в освітянській пресі.

Логін: *

Пароль: *